Фантастичне оповідання

АНДРОМЕДОВКА ТУМАННА

 

• Вставай, Мар’яне! Нумо! Прокидайся. Худоба голодна реве, кури квокчуть, собака ледь від голоду не здохне!  А ти сам, невже не голодний? 

• Ще хвилинку, матусю, – хлопець розплющує очі і в зіницях пропливають примарні галактики і туманності – залишки величних юнацьких снів .  І чого було витріщатися півночі на ті ліхтарі небесні? Що тобі до них?

• Це зорі, мамо. Скільки разів тобі повторювати. Людство століттями їх досліджувало, вчені здатні були жертвувати здоров’ям, аби вивести нову формулу чи збудувати новий пристрій. Так от і я. Дивлюсь на небо… Це справжня загадка мого існування. І я відчуваю: дослідження - моє призначення в житті. Я вчора, до речі, знайшов на нашому небосхилі нову зірку…

• Вставай! А то тебе зараз знайдуть кролі та корови і буде їм сніданок. Тоді будеш досліджувати швидкість свого драпака!

• Так, звісно, мамо. Вже одягаюсь, – хлопець пружно зіскакує з ліжка, збирає в хвіст довге русяве волосся, раптом завмирає, дивлячись у небо і з задоволенням згадуючи таємниче і тепле мерехтіння нової зорі, баченої чи уявної… І, здається, він вже знає, як та зірка зватиметься…

         Мар’ян виходить на подвір’я.  Ще темно. Тиша. І зірки, бліднучи і розчиняючись в космічній безодні, все ще заздрять Бурому лісу, величну тишу якого турбує зронена височенною сосною хвоїнка.

Тиша. Зорі  дивляться на безмежні поля, лани, діброви, які оточують Андромедовку Туманну, їм ввижається, що фермерське містечко, ніби острів, пливе серед хвиль, які широко та вільно котяться по щедрій ниві.

У вас може з’явитися здогадка, що назва міста – Андромедовка Туманна ж! – має космічне походження.  Аж ніяк! Вам, як і кожному в цьому житті, трапляється помилятися. Так ось. У цьому краю поширене фермерство: цілі династії місцевих жителів впродовж сотень років вирощують кукурудзу, соняшники, пшеницю та жито. І сьогодні не мотика та граблі в арсеналі землеробів: на полях працюють сільськогосподарські роботи, які керуються за допомогою супутникового зв’язку. Тому під час жнив здіймається така курява над полями, що містечко просто тоне в ній! І місцеві жителі пишаються, що ту пилюку  видно з космосу, і вона, за  їх глибоким переконанням, нагадує туманність. 

А про відомого пращура Андромеда дітлахам переказують старезні бабусі, яких, до речі, полюбляють послухати і дорослі.

 

…Були часи, коли земля лежала незаймана, в розкошах дібров і гаїв, напуваючи синє небо зі своїх річок та озер. І прийшов на землю могутній Андромед: в його руках було величезне рало, за плечима важкий мішок, у його волоссі заплуталися морські і степові вітри. І зорав він лан, і витяг з мішка золоті зерна, і кинув їх у чорну землю, полив трудовим потом. А коли дозрів урожай, то здивувалися люди тому диву, бо то була небачена в цих краях кукурудза…

Так з’явилася під чистим зоряним небом Андромедовка Туманна, жителі якої традиційно знаються на кукурудзі, пшениці та зірках. Але поки ми ностальгуємо за минулим в Андромедівці стрімко розвиваються  події дійсно космічних масштабів.

         Господарі тут втілюють нові методи селекції. Ферми перетворилися тут на наукові центри, де проводять гібридизацію, інбридинг, змінюють генетичний матеріал рослин. Родина Ланових займається клітинною інженерією, родина Дібров – генною. Ці сім’ї, до речі, не полюбляють одна одну, і завжди між ними йде битва за гектари, за врожай, за реактиви для нових речовин. Життя в Андромедовці просте, мирне, але нудне та одноманітне.

         Мар’ян Діброва – син фермера, русявий, блакитноокий вісімнадцятирічний хлопець. Міцний тілом, високий та широкий у плечах. Він не стежить за зачіскою та одягом. Але це і не відштовхує від нього оточуючих. Непосидючий романтик з одного боку  та науковий дослідник з іншого - цікавий у розмові та непередбачуваний у справі. 

         Діброва молодший нагодував худобу і пішов до річки. Спати він більше не хотів, бо кожного разу, коли він засинає, в його пам’яті калейдоскопом спливають жахіття, голоси, хлопець колись брав участь у навчальних воєнних діях, під час яких він бачив, що таке ризик, небезпека. В такий спосіб він зрозумів, що вже має потребу в них. А поки що Мар’ян дивився на зоряне небо, на те, як темрява ще тримає світанок в полоні, як на траві чекають на ранкове сонце росяні краплі. Вони всю ніч вбирали зоряне сяйво. Ніщо Мар’яна так не захоплювало, як глибина Всесвіту, сузір’я та галактики, космічні кораблі та міжпланетні мандрівки, про які він дізнавався лише з книг та, коли пощастить, з Інтернету. Хлопець багато знав про Космос, він хотів навчатися в університеті космічної інженерії та астронавтики, а не пасти худобу та вирощувати кукурудзу. І до того ж це була не просто мрія: хлопець був здібним та готовим до вступу. Йому потрібно лише скласти екзамени та отримати рекомендацію на навчання від впливового науковця. Де ж його знайти? Мар’ян і подумати не міг, що його таємне бажання та постійна потреба в небезпеці, адреналіні призведуть до подій, які незабаром змінять життя хлопця. Ніщо не віщувало небезпеки, але над Туманною Андромедовкою згущувалися хмари.  

         Будинки мовчать, у вікнах ще темно, проте якщо уважний перехожий пройдеться до кінця вулиці, то він помітить палахкотіння гасової лампи, яка горить всю ніч тільки в домі №13 по вулиці Щасливій. Це будинок старого садівника Роберта Дугласовича. Він людина не з тих, хто вітається, не з тих, хто спить ночами, не з тих, хто взагалі бере участь в житті містечка. Його оселя ніби зупинилась у часі. Єдине, що цікавить Роберта Дугласовича,– це квіти в його теплицях та старий телескоп, який за спостереженнями старожилів пошкоджений і не працює. Цей дід, зважаючи на його звички та вподобання, до речі, не тутешній. Ходять плітки, що він навчався в Іллінойському університеті в США, де студіював астрофізику, зоряну астрономію, космогонію, проте через поширення антинаукових ідей про позаземних істот, які стежать за людьми, викрадають їх для допиту, його відрахували з університету. Роберт Дугласович подорожував Європою, де не зміг знайти собі притулку, був у Китаї та Японії, де хотів пізнати сенс буття. Його бачили в Єгипті. Він хотів знайти стародавні манускрипти, які б підтвердили його наукові припущення. Врешті-решт, він не де-небудь, а тут, в Андромедовці Туманній.       

         Після мандрів його хобі було писати всім мешканцям Андромедовки астропрогноз: щотижневий, щоденний, на свята та всі випадки життя. Одного разу пророкував, що згорить поле у Ланових, а згоріло у Дібров. Згодом його прогнози ставали все гіршими, і односельці припинили користуватися послугами звіздаря. Дід Роберт тоді списав всі недоліки на прибульців, як завжди, отримуючи в спину насмішки. І з того часу, як його бізнес розвалився, він спілкується тільки зі своїми квітами та домашніми тваринами. Але чому ж він не спить ночами? Так, це питання. Кожний нишпорка прагне відкрити таємницю Роберта Дугласовича.  

         Тож одного разу, напрочуд зоряної ночі, Мар’ян вирішив запросити Альбертіну Ланову в поле на побачення. Не дуже вдалий вибір, проте вони могли б спостерігати за небом, за тим, як біліє Місяць, як падають зорі. Тим паче надворі був серпень, коли випала можливість спостерігати зорепад Персеїди. Дівчина погодилася не одразу, бо вечір з Мар’яном – це лекція з астрономії, а не романтичні розмови. Але все одно вона вже стояла біля дзеркала та чепурилась. Альбертіна – дочка фермерів Ланових, які воювали із Дібровами. В неї проникливий погляд, руде волосся, струнка фігура. В цілому розумна, проте надто важка на підйом, вдається до лінощів. Це єдиний її недолік. Тож ідуть вони на побачення в чисте поле. Мар’ян взяв з собою атлас зоряного неба, прилади для точних вимірювань, циркуль, зошит з формулами, лінійку, а квіти для Альбертіни взяти забув.   

         Між колосся залягли вони та прислухались до ніжного відгомону Всесвіту,  споглядаючи все.

Спочатку Мар’ян все ж таки спитав у Альбертіни:

• Квітів бажаєш?

• Звісно! Невже ти…

• Я, коли йшов до тебе, помітив пречудову галявину. Сходи, подивись, і нарви собі – заклопотано казав Мар’ян.

         Тепер вже їм нічого не заважало насолоджуватися одне одним та спокійним плином буття. На жаль, вони не знають, що ці моменти безтурботності промайнуть швидко та більш не повторяться. Натомість прийде те бажане, чого вони таємно прагнуть найбільше.

• Ти бачиш? Полярна зірка. Вона у складі сузір’я Малої Ведмедиці, - пояснює із задоволенням Мар’ян Альбертіні, яка вже давно куняє.

• Угу, - погодилась дівчина. – Любчику, а що то поряд, яке сузір’я так виблискує, неначе манить до себе? – із ввічливості запитала вона із закритими очима.

• То, ластівко, сузір’я Дракона. Ось голова, нижче хвіст. Бачиш? – не відводячи очей з неба питає Мар’ян, підносячи до очей дідівський бінокль. – Ось і Місяць. Якби був телескоп, я показав би тобі, що бачив 400 років тому Галілей. Гори на Місяці, супутники Юпітера, сонячні плями та спалахи. Це дивовижно!

• Угу, Мар’янчику…А до Роберта Дугласовича, цього божевільного дідуся, не хочеш завітати? В нього, здається, був.

• Він освічена та шановна людина. Я хотів би стати його учнем, потрапити до його бібліотеки і перечитати її всю. 

• І що далі? – позіхаючи, питає Альбертіна.

• Далі я буду навчатися у виші. А потім потраплю до команди астронавтів, які колонізують Марс, - натхненно вів розмову Мар’ян. 

         Раптом почувся свист коси, донісся запах згарища. Мар’ян швидко оговтався, склав свої записи та розтрусив дівчину.

• Побігли, Альбертіно! Це там, в нашій кукурудзі. Хто наважився так шкодити полям? Оце новина! Батько буде лютувати. 

• Стій, Мар’яне! Дивись!

         Вони стали на схилі і подивились на поле звисока. На нього було моторошно глянути. Мар’ян про таке читав, але ні разу не бачив. В Альбертіни застигла кров... Чиїсь очі дивилися прямо на них, нечітко окреслена голова незнаної істоти нагадала нічний жах. Вочевидь, це був результат креслення на полі шляхом випалювання та викошування трави. Послання прибульців? Жах! Пара не могла зрушити з місця. Малюнок видався правдоподібним, проте що робити? Кликати на допомогу, звісно!  

         Мар’ян побіг наввипередки з самим собою. Один Мар’ян хотів скоріш збігти звідсіля та забути про все, як про нічний жах, а інший – залишитися та вступити в бій з нападниками.   

• Агов! Куди ти? А ось то хто? Оточуй його! – скрикнула Альбертіна і побігла до джерела світла та диму.

         Ще трохи і вони були біля яру, де серед кукурудзи хтось ворушився. Мар’ян підбіг, проте не наважився одразу кидатися на невідомого. Він походив колом, спостерігаючи за діями шкідника, і, несподівано для себе, кинувся.

• Сили небесні! Що то за кажан? – скрикнув хтось, впавши разом з Мар’яном.

• Вставайте! Ви хто? Що ви тут робите? Я вас питаю…Е-е-е…Роберте Дугласовиче? – не вірив своїм очам хлопець та Альбертіна, що тільки-но підбігла. 

• Негіднику! В мене вся душа в п’яти пішла. Я вже не молодий! – закректав старий у чорному балахоні з довгою сивою бородою та чудернацькою шляпою на голові.

         Несподівану розмову перервав голос поліцейського, який приїхав на спалахи вогню та дим: «Ані руш! Поліція!»

• Це ж Ганімед Сергійович! Він вас, шановний, за цю шкоду буде судити. Тікаймо, поки не пізно! – скомандувала Альбертіна.

• За мною, молодь! – несподівано скрикнув Роберт Дугласович.

         А зірки продовжували сяяти, у річці простягнувся Молочний Шлях, що вів у безодню. Зловісний знак на полі залишився дивитися у нічну темряву.

 

                                    ТАЄМНИЦЯ РОБЕРТА ДУГЛАСОВИЧА

Будинок у два поверхи. Велика бібліотека. Скрізь безлад. Запах старезності та серпневих яблук. Чорна кішка чатує біля дверей.

Роберт Дугласович.  Проходьте швидше. За нами можуть стежити. В моїй оселі не було людей вже десять років. Тому ваш прихід, нишпорки нещасні, буде новиною для моїх друзів і вони, можливо, за мить з’являться тут. Я прошу вибачити мені за цей хаос. Я давно не прибирався (опустив очі в підлогу, а потім схаменувся та повів гостей на другий поверх.).  

Альбертіна.  Ти впевнений, що нам тут потрібно бути? Батьки нас вже, напевно, шукають. Хто знає, що на умі в цього дідуся - звіздаря. І які це «друзі»? (зі стелі спускався величезний павук, сів на квітку – широкі листки захопили членистоноге створіння). Бр-р-р…Мені вже не по собі. Він дивний, подивись на нього.

Роберт Дугласлович (бере лійку і поливає квіти астильби та вербени, примовляючи до них; далі іде до свого папуги та розмовляє з ним, як птах, розводячи руками, стрибаючи перед нею; трясучись, піднімається драбиною на горище, щось собі постійно під ніс буркоче)

- Агов! Як вас звати? Що ви забули в полі? І чого вам не спиться?

Мар’ян  (Альбертіні, пошепки).  Так, ти маєш рацію. Дивакуватий дідуган (голосно, Роберту Дугласовичу). Ми тутешні, я Мар’ян, син Дібров, моя супутниця Альбертіна, дочка Ланових. А до вас туди можна? Що там світиться?

Роберт Дугласович (буркоче, крекче). Ідіть, молодь. Я знаю, Мар’яне, ти цікавишся наукою. Ти талановитий. Я б тебе все одно знайшов, бо мені потрібний помічник. А ось ти і сам до мене люб’язно завітав.  

Мар’ян.  Я, звісно, люблю астрономію, проте в мене виникло питання, навіщо ви випалювали, викошували кукурудзу, навіщо вам ці малюнки. Це абсурд!

Роберт Дугласович. Вони не для мене, хлопчик. Це для них (він показав пальцем вгору). Я навчу тебе одній справі. Ці істоти, хочете вірте, а хочете ні, зламали мій телескоп, коли я намагався зловити їхні сигнали, зрозуміти мову, роздивитися їхню планету. Але я збудував новий. Тепер я знаю, що вони володіють такими технологіями, завдяки яким я міг позбутися надокучливих паразитів у саду, на фермах не було б більше неврожаю. В них неймовірна інформатика, типу нашої бібліотеки, що містить праці, які здатні перевернути світ людини.

Альбертіна (пошепки).  Мар’яне, підемо звідси!

Мар’ян.  Зачекай! (до діда Роберта). Хто це «вони»?

Роберт Дугласович (проникливо). Ти точно хочеш це знати? Їх чекати не доведеться.     

 

                                                 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОСМІЧНИЙ ПАТРУЛЬ

         У небі пролунав чи то грім, чи то постріл. Небо перетнула блискавка. До даху оселі Роберта Дугласовича підлетів космічний корабель. Прожектор було направлено на вікно.    

В перекладі з палантірської:

• Зем-ля-ни! Зона 52 – Андромедовка Туманна. Ми зна-ємо, що ви тут. Вам дове-де-ться під-ня-ти-ся до нас на борт. Ро-бер-те, вас заа-реш-то-ва-но у пі-дозрі за по-ши-рен-ня ві-до-мостей про палан-тірців.

         Альбертіна та Мар’ян хотіли бігти. Роберт Дугласович розумів, що йому треба  вирушати в далеку путь. Якщо діти полетять з ним, то вони повернуться на Землю щонайменше через 50 років. Він подивився на них і дав знак: «Руш!» Отже, вони побігли! Щойно Мар’ян та Альбертіна вибігли з дверей, їм у спину почав світити прожектор. З корабля шмигнув павукоподібний робот. Погоня була страшна: крізь колосся бігли за руку Мар’ян та Альбертіна, їх очі горіли, а ноги бігли, неначе в останній раз. Павукоподібний механізм різав все на своєму шляху. Його щупальці – гострі ножі, його тіло – міцний метал, його завдання – наздогнати об’єкт «А» та об’єкт «Б», принести на борт корабля живими та неушкодженими.

         Раптом пара помітила ліхтар у полі і знайшла в собі сили бігти до нього. Ще трохи  - і вони хотіли стрибнути в яр, де палахкотів той ліхтар, щоб збити з курсу цього павука. Один, два, три…І вони в яру! Бачать, а ліхтар – це ні хто інший, як Ждан Леонардович. Мар’ян одразу кинувся і розбив лампу, аби не привертати увагу світлом. Він, притуливши палець до потрісканих губ, наказав усім мовчати. Тиша на декілька секунд. Ждан був кмітливим і одразу зрозумів, що треба саме мовчати і не задавати зайвих питань. На момент здалося, що все скінчилося. Робот розчинився або вернувся на корабель. У яру запанувала багатоголоса тиша, бо думки в молоді переплітались і кричали.

         Мар’ян набрався сміливості і встав, аби розглянути місцевість (роздивитися). Встав ще трохи, підвівся на півметра, підняв голову, виглянув з яру та встав у повний ріст…Та раптом «ТРІСК»! Зачепився за колос. І «БАХ» - вибіг робот, і на цей раз він схопив Мар’яна, впавши з ним в яр. Почалася битва. Ніби в Колізеї, тривала сутичка між позаземною істотою та людиною – білковою структурою. Спостерігачами були незаймані колосся та буй-вітер, що раптом піднявся над полем. «Хліба та видовищ!» - кричало все навколо. Проте друзям було не до розваг. Ждан бігає позаду Мар’яна та готовий допомогти. Альбертіна тамує подих і нічого не може вдіяти. Це страх і нічого більшого! Мар’ян набрався позаземних сил, накинувся на робота та почав колотити ліхтарем по склу, під яким знаходився пульт управління. Від високого градусу обурення хлопця вийшов з ладу перший приймач, за ним другий, врешті-решт робот втратив зв’язок з кораблем. Мар’ян розбив скло та висмикнув звідтіля елемент живлення. Але на цьому все не скінчилося. Раптом над головами підлітків, дмухаючи на колосся газом з-під двигуна, пролетіло металеве кубічне тіло. Увімкнувся прожектор, світло якого було спрямоване прямісінько на них. В очах Ждана почало мутніти, Альбертіна вже косилася до землі, а Мар’ян втратив владу над собою.  Мить і вони лежали на поваленому колоссі. Газову атаку друзі не передбачили. Перед тим, як повністю знепритомніти, Мар’ян ледве-ледве розплющив очі. На сліпучо-білому світлі нечіткі обриси склалися в могутню постать, що охопила його широченними руками та повела у безодню. Назад вороття не було.  

 

                                               ПОЛІТ НОРМАЛЬНИЙ

Простір між Юпітером та Марсом у Головному поясі астероїдів. Космічний корабель позаземних істот тримає курс на Палантір.

         Мар’ян ледве відкрив очі. Яскраво-отруйне лампове світло нагадало операційну в лікарні. Невже він врятувався і лише був поранений, лежав зараз у міській лікарні, а батьки хвилювалися за стінкою. У хлопця боліла голова, неначе хтось бив по ній молотком, він ледве рухав пальцями рук і ніг, а тіло було закріплено ременями. Все тіло крутило. Йому необхідно було все згадати.

         Ждан Леонардович Гончаренко лежав поряд. Це кращий друг і одноліток Діброви. З ним вони пройшли і Крим і Рим, але в такій ситуації вони ще не були.

         Альбертіні вдалося звільнитися від ременів і все роздивитися. Тільки-но вона хотіла стати на ноги, як її підхопила незрозуміла течія. Це невагомість! Почуття, яке можливо зрозуміти тільки, якщо був на орбіті. Ти не чуєш себе від щастя, від несподіванки. Вона спочатку зраділа, трохи політала, а потім наблизилась до ілюмінатора і все, до останньої дрібниці, зрозуміла.         

• Ждане, ти живий? Все гаразд, Альбертіно? – ледь ворушив губами Мар’ян. Вони , і хлопцю було важко.

• Бувало і краще… Але ми разом і ніби живі, – відповів Ждан.

• Ви не повірите, де ми, – заінтригувала Альбертіна.

• На тому світі? – спитав Мар’ян.

• Майже, хлопці, майже…

         Молодь наблизилась до ілюмінатора і побачила те, що до них наживо із землян не бачив ніхто: астероїди, метеори, комети, туманності та обриси планет-гігантів… Вони стояли і не могли осягнути всю міць та силу, яка перед ними. Дух бринів, кожна жилка та судина наповнилися нечуваною силою, проте через хвилину настав страх; страх невідомості та безвиході, спливають думки про батьків, про все, що залишилось там, на Землі.

         Раптом відчинилися герметичні двері, і до них зайшли вони, істоти позаземного розуму. Досить привабливі, проте з неправильною формою очей та голови, з броньованим тілом, великими грудьми, одягнені в довгі плащі з мечем в поясі та планшетами в руках, мабуть, для нотаток. За ними в кімнату зайшла, напевно, керівник корабля, судячи з її постави та вигляду.

         В перекладі з палантірської:

• Ві-таю, при-буль-ці! Ми ра-ді гос-тям, про-те лише тим, хто вміє три-ма-ти язи-ка за зу-бами. Так у вас ка-жуть? Тож слу-хай-те. Я Каллісто, ви на бор-ту «Ас-пер-гілума», пря-му-єте на Па-лан-тір, нашу пла-не-ту, на між-галак-тичний суд…

• Зачекайте, вибачте, будь-ласка! Як себе почуває Роберт Дугласович. З ним все гаразд? – перебив істоту Мар’ян.

• Юна-че! Про-шу слу-хати уваж-но! Проте так, з ним все га-разд. Ми про ньо-го по-пік-луємося.

• В якому сенсі? – стривожено спитала Альбертіна.

• Він дав-но грає з на-ми. Прийшов час спла-чувати. Ви тут не по-винні бу-ти. Я маю на-дію, ви не шпіони пов-стан-ців…- впритул наблизилась вона до хлопців і прискіпливо на них подивилась. 

• Ні, ми не знаємо, хто вони. В нас є шанси повернутися на Землю? – запитав Ждан Леонардович.

• Ми вас бу-де-мо дос-ліджувати. Не бій-теся, ми гума-нна циві-лізація, – заспокоїла вона. – А по-тім, як-що у вас, звіс-но, бу-де ба-жан-ня, то по-вер-не-теся на ва-шу Зем-лю, хо-ча не з-наю, чи є сенс…

         Розмова закінчилася на такій сумній ноті, бо палантірці остаточно розчарувалися в землянах. Вони довго за ними спостерігали і зневажливо відносилися до всіх досягнень і поривань людського роду, проте це й не дивно. Молодь продумувала все, що відбувалося, вивчала прилади, спілкувалася з науковцями, що були на кораблі. Мар’ян все занотував і вже встиг сформулювати деякі нові наукові теореми для землян. Ждан познайомився з однією дівчиною, Кассіопеєю. Її синє волосся, глибокі і по-людяному ніжні очі, срібна промова і дійсно людські обриси тіла одразу припали до душі. Тож і в невагомості діють сили тяжіння -  любовного магнетизму.

 

                                   НА МІЖГАЛАКТИЧНОМУ ЛАНЧІ

         Атмосфера Палантіру згубно впливала на білкову структуру людини. Тому тільки-но корабель приземлився, Альбертіну, Ждана, Мар’яна та діда Роберта одягли в спеціальні скафандри. Молодь тряслася від очікування, в них не було з чим порівнювати побачене. 

         Це була мальовнича планета Палантір, зокрема порт-місто міжгалактичного простору. Будинки тягнулися вверх, автомобілі з особливим повітряним механізмом маневрували, не торкаючись землі. Були тут і парки, сквери, обсерваторії, вулицями ходили дивовижні істоти, вони привітно посміхались на всі сорок три зуби, як пізніше виявилося. На високій вежі сиділа дивна істота-карлик, яка ловила на вудці рибоїдів, а поряд  з нею сидів кіт. Як виявилось, це Центавр Альфович і його кіт Алькаїд. Гном міг налагоджувати мости, які телепортують до  інших планет, зірок, галактик. Він ніби черговий на вахті, який контролює міграцію населення. Це була можливість для полонених Мар’яна, Альбертіни, Ждана та діда Роберта повернутися на Землю, до рідних українських полів. І це була не ностальгічна туга, а бажання розповісти про цей світ науковцям.

         А поки що прибульців повели одразу в будівлю Справедливого Міжгалактичного Суду, де вже зібралася громада на вирішення долі старого звіздаря, що намагався розкрити таємниці палантірців. В залі засідання зібрались представники всіх соціальних верств міста. Спочатку відбувся обов’язковий ланч, який виявився напрочуд скромний. Потім увійшов головний суддя Орістан та урочисто розпочав процесію.  

• Про-шу ти-ші! Землянине, Робер-те Дугла-совичу, що про-жи-ває в Андроме-довці Ту-ман-ній по вули-ці Щасли-вій, в бу-динку №13, Вас звину-ва-чують у не-закон-ному по-ши-ренні інфор-мації про наш на-род, про та-єм-ниці Палантіру, за пере-хову-вання те-лес-копа. Ви зізна-єтеся у своїй про-вині? Чи згод-ні ви від-мо-витися від своїх нау-кових пе-ре-конань, вина-ходів і за-ли-шити своє вчен-ня? 

• Пане суддя Орістане, я лише хотів кращого для людського роду,– далі він не знав, що йому казати. Подивившись в очі Мар’яну, що сидів на лаві очевидців, він знайшов в них рішучість та наполегливість. – Я не бажаю відмовлятися від свого вчення, - несподівано для себе промовив дід.

         Присутні в залі оживилися. Суддя нахмурився. Альбертіна в цей час думала, як їм звідти вибратися.

• Ви знає-те, ша-нов-ний, які за-раз на Палантірі смут-ні часи. Бла-гополуч-чя краї-ни зале-жить від того, нас-кіль-ки спра-вед-ливі ви-ро-ки ви-носять-ся поруш-никам по-ряд-ку. Ви ста-нови-те загрозу, Роберте Дугласовичу, для гро-ма-ди Палантіру з бо-ку інших ци-віліза-цій, зок-рема зем-ної. Ви ро-зу-мієте це?

• З повною ясністю! Я науковець і не більше. Я не буду видавати вас людям. Їм ще далеко до палантірців.

• Га-разд. Суд роз-гляне ваше питання, а поки що йдіть та на-бе-ріть-ся сил. Вас від-ведуть до місць ва-шого тим-часо-вого про-живан-ня. В інформатеку вхід заборонено!

         Коли людей-прибульців вели коридорами, охорона не давала змоги зробити зайвого кроку, а Мар’яну кортіло зайти до інформатеки, аби знайти відповіді на питання, що турбують його як науковця. На один момент йому вдалося вийти з поля зору охорони і він зайшов у двері. Біля них висів надпис «Міжгалактична інформатека». Що він там робив, історія поки примовчує… 

         Раптом стався вибух. Почалася біганина. Війська СМС (Справедливого Міжгалактичного Суду) були в повній бойовій готовності. Так, це було повстання. Навіть у космосі, на інших планетах є місце помилкам та жорстокості.      

 

БІЙ НА СВІТАННІ

         Штурм порту. Кораблі починають обстріл будівель. Повстанці руйнують стіни самохідними машинами, скрізь гримить автоматна черга, поряд дзвенять і мечі, неонові списи, гуркіт техніки, павукоподібних роботів. Єридан, керівник повстання, хотів здобути владу в порті, аби встановити свій режим.        

         Альбертіні в цій метушні вдалося звільнитися від нагляду охоронців, вона, до речі, займалась карате. Ждан та Мар’ян теж схаменулись і побігли за Робертом. Ось вони вже вибігли назовні. Охороні було вже не до них. Мар’ян знайшов поглядом вежу, де сидів Центавр Альфович та повів команду за собою. На площі міста був справжній хаос. Битва точилася не на життя, а на смерть. Раптом їх наздогнав юнак з охорони, якому було дано завдання наглядати за полоненими.

• Я Оріон. Повстанці зачеплять і вас. Обережно, лягай! – імперський літак, збитий ворогом, впав в десяти метрах від них. – Я вам допоможу. Центавр так просто вас не пустить, – сильний вітер заважав йому говорити.

• Дякуємо, Оріоне! Слухаємо тебе!

         Вся компанія зрушила з місця, Оріон домовився з котом та Центавром, і ті дозволили прибульцям пройти в портал. І ось сталося те, чого не передбачив ніхто. Винищувач повстанців обстріляв вежу.

• О, ні! – закричав Ждан.  Мене поранено, – і справді, з ніг точилася кров.

• Хло-пець не змо-же витримати пе-ре-літ, - констатував факт Центавр Альфович.

• Що робити, Оріоне? – в розпачі закричав Мар’ян.

• Я залишуся з ним. Хтось повинен захищати Ждана в суді, – промовив Роберт Дугласович. – А ви, Мар’яне та Альбертіно, тікайте, швидше!

• Ні! Я без Ждана не піду! – з останніх сил кричав Мар’ян. 

• Час спли-ває, - муркотів кіт Алькаїд.

• Нумо, молодь. Все буде гаразд. Довіртеся мені. – проникливо подивився в очі дід Роберт.

Мар’ян наблизився до друга і промовив:

• Я повернуся, чуєш? Чуєш?! Я тебе знайду, – вени на обличчі хлопця посиніли, сам він почервонів від болю, кулаки стиснув і бив себе в груди. Ти тільки живи, не вмирай! Чуєш?! 

         Ждан Леонардович кивнув та посміхнувся. І в той момент Оріон відтягнув хлопця і разом з Альбертіною підштовхнув до порталу. Кіт та Центавр помістили пару в капсули для креосну, і ті потрапили до міжгалактичного тунелю.

 

ЕПІЛОГ

         Він розплющив повіки. Почувся сміх дітей, спів пташок, гавкіт собак. Раптом перед ним окреслився чоловічий образ. Це був батько, проте він ледве тримався на ногах, зморшки зробили його невпізнанним. Він стояв і посміхався краєчками губ, підійшла не менш стара мати, стала поряд і не могла відвести очей від такого вже дорослого хлопця, що лежав у ліжку в кращій лікарні країни. Це був Мар’ян. Він прокинувся у 2071 році.

• Мамо, батьку! Ви живі! Я радий вас бачити. Хто-небудь на Землі шукав нас? Ви не повірите, де ми були. Стійте. Альбертіна, де вона?

• З нею все гаразд, синку, вона вдома. Ви в обох вдома, – ніжно вела мову старенька мати. З її очей текли сльози щастя. - Тільки Ждан… Його з вами не було.

• Він… Залишився там, – згадав із сумом Мар’ян.  Я пообіцяв, що знайду його. Тож в мене багато праці, – скочив із ліжка хлопець та побіг.

• Стій, синку. Подивись, це знайшли в твоєму портфелі, – мати дістала якийсь сувій з плазматичного паперу, де хлопець одразу пізнав почерк Роберта Дугласовича – впливового науковця. 

         Згодом Мар’ян вступив до університету, рекомендації від звіздаря та успішно складені іспити дали йому змогу пізнати світ науки. Через деякий час він написав декілька дисертацій, де пропонував новітні технології збереження води та енергії Сонця, відновлення корисних копалин та, найголовніше, проект космічної подорожі на великі відстані. Таким чином, його було зараховано на підготовчі курси з астронавтики для перспективного плану «Палантір-1», запропонованого вже відомим та впливовим в науковому середовищі вченим-початківцем Мар’яном Дібровою. Альбертіна стала послом миру та врятувала сотні знедолених, перейнявши досвід палантірців. Невдовзі вони побралися. Вони були створені одне для одного, бо кожний прагнув небезпеки, відчуття нерозгаданих таємниць, бажання врятувати світ. Тепер вони

         А на Палантірі в цей час влада повернулася до Справедливого Міжгалактичного Суду. Роберт Дугласович зайнявся просвітницькою діяльністю, проте роки давались взнаки. Помираючи, він був найщасливішою  людиною у Всесвіті, бо свою місію він виконав. Життя на планеті Земля стало кращим, а долі молодих перспективних хлопців та дівчини стали докорінно змінюватися.

         Кассіопея та Ждан стали жити разом. Одного разу вони сиділи на схилі біля ефірної річки та дивилися у далину, де сходить квазар – яскравий, могутній. Він вселяв віру та благословення в хлопця - землянина та доньку Палантіру.

• Ждане, ти щасливий, що тут залишився?

• Звісно, мила. Мені на Землі робити нічого. До того ж за мене зробить все Мар’ян. Ми з ним домовились. Я дочекаюсь його, чого б мені це не коштувало. Тим паче я люблю тебе, не забувай про це.

• А що таке любов?

• Це космічна безодня, це туманність, це зірка, що падає…Вона вбирає все найкраще, що дано людині з моменту її народження. Вона – рушій прогресу. Вона – сенс буття.          

         Кассіопея взяла свою улюблену скрипку. І раптом зазвучала прониклива, чаруюча мелодія, що залунала в космічній темряві, донеслась до Чорної діри, прокотилась поясом Койпера, облетіла Місяць та дістала блакитноокої планети, де вирує життя. І немає тій мелодії кінця, як немає кінця і всепоглинаючій любові…