Зруйнований стереотип. З любов’ю до людей

Суспільно-романтична повість на основі реальних подій, 

інтерактивна розповідь про проект, що кардинально змінив життя українців і не тільки…  

 

Зроби не як завжди

Львів. Кінець серпня, 2014 рік

​

Українець прокинувся. Ще в ліжку він мислить, як провести цей день з користю. «Щоб я зробив, якби цей день був останній?» – думає герой. Він підвівся і підійшов до вікна, де промені сонця засліплюють очі. Місто сполохано починає новий день. Українець відчуває запах улюбленої кави, яку заварив сусід. Думка про корисну справу турбує його кожного дня, але з часом навчальний процес затягує, а на полицях свідомості, де стоять ентузіазм, оптимізм, сміливість та креативність осідає пил.

У свої двадцять два Олег самотній. Його серце чекає на ту, що одного дня, як грім серед ясного неба, як перфоратор серед ранку, оспіваного птахами, з’явиться і візьме за руку, поведе подалі від суєти. Олег навчається в університеті, освоює професію лікаря,  вечорами займається своїм хобі – грою на фортепіано, яке він дивом знайшов у кабінеті старої музичної школи. У вільний час, у час фінансової скрути, Олег практикує будівельну і технічну справу, основи якої він отримав ще в дитинстві від батька. Працює на об’єктах, де потрібен ремонт. У такий спосіб  заробляє незайві гроші.

Як завжди, Олег ввімкнув  телевізор, аби послухати ранкові новини, які тоді дивилися з острахом і, водночас, з оБУРенням. На столі у хлопця вже загорівся екран домашнього «друга». Олег, як завжди, продивлявся свою пошту, фільтрував новини, перевіряв стіну в  ВК, «Facebook», тамуючи надію на те, що хтось написав, згадав… Проте вже довгий час хлопець не бачив і не чув звісток від друзів. «У всіх повноцінне життя, купа справ, яскраві враження, а я ось все ще чекаю свого часу»,– думає хлопець. Листаючи стрічку, сьорбаючи чай, Олег натрапив на цікавий пост свого друга: «Вирушаємо на Схід, на відбудову Краматорська. Будемо допомагати мешканцям реставрувати оселі, що постраждали під час воєнних дій. Долучайтеся. Хто, як не ми?!».  Хлопець часто чув про різноманітні проекти, волонтерські рухи, що генеруються неподалік, майже у своєму місті, але був надто зайнятий для них.

Хоча Олег не цурався ніякої праці, що була б корисною для суспільства та для самого себе, деякий час займався навіть місцевим волонтерством, бачив сенс у допомозі тим, хто в ній має потребу. Але останнім часом вінуникав нових і незрозумілих речей, що спонукали до рішучих дій. Виявляється, струсити пил з полиць свідомості інколи важко, бо чи то ганчірка загубилась, чи то немає бажання її шукати. Олег декілька хвилин подумав, підійшов знову до вікна, аби зробити глибокий вдих. З часом він сміливо подивився на годинник. «Як завжди, непростимо запізнююсь!» – стурбовано подумав студент. У метушні збирання, він все-таки вподобав запис друга, але стурбовано пішов у справах.

На вулиці стояв спекотний літній день. Львів – дивовижне місто. Культурну столицю України можна порівняти з музеєм просто неба. Серед експонатів – наповнені туристами неперевершені архітектурні ансамблі, в яких втілена складна історична доля, пов’язана з багатовіковою боротьбою українського народу проти завойовників. На кожному кроці можна побачити будівлю, що має свою індивідуальну історію та неодмінно занесена до спадщини ЮНЕСКО. Справжніми історичними і культурними знахідками, що,безперечно, мають місце у фонді надбання культури людства, є вузенькі вулички, які наповнені привітними мешканцями, кав’ярниками і майстрами шоколаду, бізнесменами і волонтерами, бродячими музикантами і файними співаками. Йдеш полірованою до блиску бруківкою і мислиш: «Ось тут крокувала історія, тут їздив на коні Данило Галицький, залишив свій відбиток великий Франко, тут творила «Руська трійця». Доторкнешся до почорнілої від старості каплиці і мислиш: «Ось тут зводили нову країну, ось тут жили, молились, вірили і кохали наші пращури…»

Тільки побувавши у Львові, можна судити про українця, як про високоосвіченого європейця. Саме тут, у місті Лева, серед вікової творчої суєти, повинна народжуватися Велика ідея. І вона вже тамує подих, бо незабаром її День народження. Вона, з ароматом кави і смаком терпкого шоколаду, обміркована відчайдушними та досвідченими львів’янами, переверне свідомість пересічного українця, змінить його світогляд на речі.   

Йдучи звичним шляхом, Олег, як завжди повертав знайомими вулицями, заходив у знайомі крамниці, проходив під знайомими арками. Але сьогодні не той день. Олег раптом кинув погляд на вітрину книжкового магазину, де за склом виставлені нові книги. На обкладинці однієї з них він, широко відкривши очі, забувши на одну мить про бруківку, де їздять машини, про ланч, яким щойно смакував, не звернувши уваги на велосипедиста, що летить назустріч, прочитав:«Зроби не «як завжди» – здобудеш перемогу». Це був інсайт! Все, що досі турбувало мозок, ніби вишикувалось перед хлопцем, як українська армія, що готова до бою. На думку в ту саму мить сплинули такі ж самі слова батька, які прозвучали дуже давно, тоді ще змінивши уяву і переконання малого Олежки.

Через хвилину хлопець отямився і знайшов себе вже на дорозі, збитим велосипедистом. Останній швидко зник, а Олег продовжив свій шлях додому, тримаючи в голові лише одну думку. З часом, вже на порозі дому, він встановив зв’язок між побаченим і своєю сутністю. Через деякий час телевізор вже працював, транслював новини, які знову вселяли оБУРення і відчуття близької небезпеки, а Олег, як завжди, моніторив мережі, але тепер він шукав вподобаний ще зранку запис.

Таємне чуття підказало йому знов повернутися до запису, оскільки Олег думав, що на вулиці він побачив справжнє знамення, невичерпну мотивацію, що тепер БУРхливо ним керує. Юнак  несподівано для себе за лічені хвилини набрав номер Юрка, який був автором поста. Ще трохи і він почує голос  людини, що кардинально змінить життя Олега за лічені години, дні. Стоячи і слухаючи гудок, тримаючи спітнілою рукою слухавку, в той момент хлопець і не міг уявити, що вже незабаром він опиниться в іншому куточку України, а далі здійснить подорож по всій країні, де закохається в людей і пізнає себе так, як би не закохався і не пізнав за все свідоме життя.

 

Львів. Офіс Благодійної організації «Lviv Education Foundation»

Будемо сьогодні рятувати світ чи як?

​

Заклик у мережі про набір команди, що поїде на Донбас допомагати постраждалим, швидко розповсюдився серед активістів. Організатори повідомили друзям, ті – своїм однодумцям, а ті – небайдужим знайомим. Таким чином, на вулиці Свєнціцького, 17 через день зібралися добровольці для обговорення організаційних питань. Серед запрошених був і спантеличений, але щасливий Олег. У залі хоч було і небагато людей, але, безсумнівно, – всі добрі, креативні та відчайдушні. Не раз потім учасники проекту або люди, що раптово були причетні до цього волонтерського руху, стверджували, що хотіли б приєднатися, аби поспілкуватися з такими чудовими людьми. Вони тільки своєю присутністю вселяють спокій і довіру.

З часом галас обговорення та вигуки знайомств у залі припинив чорнявий хлопчина. Олег одразу впізнав Юрка Дідулу, хлопця з проникливими каро-чорними очима та неголеним підборіддям, який в майбутньому стане координатором доленосного проекту. Представники звернулися до публіки, називаючи себе по черзі.

Юрко Дідула

- Вітаю, шановні. Я думаю, що перш ніж пакувати валізи, всім було б цікаво краще познайомитися з нами. Отже, хто ми? Ми благодійна організація «Львівська освітня фундація», що розпочала свою діяльність у 2000 році. Починали ми з будівництва та запуску публічної бібліотеки у місті Добротвір, Львівської області. Та, як бачите, на сьогоднішній день ми втілюємо близько десяти великих проектів у соціальній сфері, –доброзичливо розповідав Юрко. Його слово підтримала непосидюча дівчина.

Іванка Діман

- Всім привіт! Мене звуть Іванка Діман, і я зв’язкова з громадою. Додам, що основний вектор нашої діяльності направлений до молоді, оскільки ця функціональна одиниця, якщо її течію спрямувати у правильне русло, здатна все старе в мить зруйнувати, а нове збудувати.

Андрій Левицький

- Мене звати Андрій Левицький, і я координатор багатьох проектів та програм нашої організації. Отже, що ми робимо? По-перше, волонтеримо, скрізь і повсякчас, вдень і вночі. Це наше натхнення, ми підсіли на це, – дотепно відмітив бородатий і плечистий молодий чоловік з відблисками сонячних променів в окулярах. – Наша діяльність спрямована на залучення молоді до реалізації соціальних проектів з метою поширення волонтерського руху в Україні.

- По-друге, ми об’єднуємо, – продовжила думку Маріанна Білик, –генеруємо спільні ідеї та однодумців для підвищення відповідальності й активності людей у своїх містах щодо вирішення гострих проблем, які існують в українському суспільстві.

- Ми підтримуємо, – енергійно підхопив Віталій Кокор – місцевий директор. – Підтримуємо лідерів, які беруть на себе відповідальність за розвиток держави та можуть малими і простими кроками покращувати становище найбільш незахищених категорій населення.

Дзвінка Стецуняк

- І нарешті, – закінчує Дзвенислава Стецуняк, яку скрізь називають Дзвінкою (вона відповідальна за персонал благодійної організації та майбутнього табору), – ми розвиваємо. Працюємо з громадами, адже віримо, що саме місцеві спільноти відіграють ключову роль у формуванні добробуту регіонів.

- Команда фундації спостерігала за подіями на Сході і вкотре переконувалась у жорстокості воєнного становища. Коли ми в липні побачили наслідки військових дій, нам стало очевидно, що самотужки людям буде важко впоратися зі своїми проблемами. Вже тоді ми знали, що поїдемо у вересні на Донбас. Тисячі людей залишилися без домівок, або їхнє житло й близько не готове до початку опалювального сезону.  Саме тому ми припиняємо говорити, а збираємо команду, знаходимо час і сили та вирушаємо, переходячи до дії, –продовжив Юрко, одягнений у вишиванку, на одну мить позбавлений своєї щирої усмішки і сповнений справжньої туги за донеччанами, як за своїми рідними. 

- Ми вирішили з’їздити до звільненого нещодавно Краматорська і влаштувати відбудовчий табір, а далі буде видно, бо справ тепер на Східній Україні вистачить ще й нашим дітям, – підхопив Андрій.

Зала слухала мовчки. Сміливості бракувало сказати слово. Але хтось набрався.

- Ото ж воно і є, шановний! Як ви хочете будувати нове життя на Донбасі з нашою бравою компанією з п’ятнадцяти, максимум, чоловік? Тим паче, якщо війна ще продовжується і набирає обертів.

- Мабуть, їй взагалі важко пророкувати кінець, – хтось стурбовано сказав з громади.   

- Про це не переймайся, – запевнив Віталій, – ми збираємо молодь зі всієї України, не тільки зі Львова. До нас неодмінно приєднаються тамтешні волонтери.

- Перед нами стоїть ще таке питання.Хтось дуже добре протягом багатьох років попрацював, щоб жителі Сходу та Заходу України поділилися умовно на "ми" і "вони". «Ми – праві, і нас не розуміють, вони – неправі і мало працюють". Зауважте, що це відбувається з обох сторін! Ми будемо ставити перед собою також мету – зруйнувати стіну, що міцно вкоренилася по Дніпру, між Заходом та Сходом, – став красномовно тримати слово Юрко, опираючись на підтримку аудиторії. 

В залі загули: «Так! Ми повинні зруйнувати ці стереотипи, аби жодний українець не почував себе «чужим серед своїх», коли приїздить чи то  в Карпати, чи то на Донецькі терикони».    

- В рамках проектів «Схід-Захід» БО «ЛОФ» було організовано Літню Школу громадської активності "Простір ідей" для молоді Сходу та Заходу. Місце було обране на нейтральній території – місто Очаків Миколаївської області. Там ми провели незабутні 10 днів: вчилися, працювали, підмітали пляж, збирали гроші, писали листа меру, давали інтерв’ю для місцевої газети. І ви не повірите, але ми перестали говорити "ми" і "вони". Ми перестали ділитися на "східників" та "західників". Це сформувало нас і допомогло ідентифікувати себе лише одним словом – "українці". 

Теплі слова Іванки Діман знизили градус напруги в залі й підняли настрій на великі справи. Питання з часом були вичерпані і не залишалося нічого іншого, як пакуватися і вирушати на Схід. Разом переможемо! 

 

У Краматорськ на вихідні

Серпень-вересень 2014

​

Ще влітку, через тиждень-два після звільнення міста від бойовиків, люди почали повертатися додому. Не всі були раді зустрічі зі своєю оселею. Розбиті дороги, знищені будинки, деякі з яких не мали чи даху, чи стіни, або взагалі зрівняні із землею, пошкоджені багатоповерхівки, під балконами яких знаходитись небезпечно, – все нагадувало дні страшних війн двадцятого століття. Ніколи б ніхто з краматорчан не подумав про те, що колись на порозі їхньої домівки будуть литися сльози розпачу. Десь пожовкла трава вистеляла яри, що були створені вже не природою, а руйнівними снарядами танків. Десь повалені дерева сумують за родючою землею і чистим небом. Десь почорнілі від техніки стежки, що вели на схід, де вже небо просякнуте чадом, де вночі світло, як вдень, від невтихаючих канонад. Діточки не впізнають свою вулицю, мати – свій дім, а батько – свого поля серед барикад…

І ось у п’ятницю зранку чи не той то промінь засяяв із заходу? Той самий. Волонтери приїхали, сповнені надії поспілкуватися з людьми, допомогти своєю присутністю, запалом і, звичайно, будматеріалами. Завіса пилу здійнялась за машиною. Серед пасажирів був і Олег. Хлопці не могли повірити своїм очам: скрізь діти бігали по руїнах, серед розбитих танків, розтрощені вулиці нагадували фото Великої Вітчизняної війни. Зупинились, вийшли з машини.

–Здоров будь, хлопче! – привітався Юрко. – Як твої справи? Ти звідси? Чи зможеш нам допомогти знайти твоїх батьків?

–    Зараз, дядьку. Ми ось тут поки шукаємо уламки снарядів, колекціонуємо їх. А знаєте, сусідські дівчата якось натрапили на величезний уламок від снаряду ракетної установки «Град». Уявіть собі! Зможете нам допомогти знайти такий?

 

Можливо, ця нічим нешкідлива і невимушена фраза була тут звичною, але для волонтерів це був справжній іспит. Вони подивились в очі хлоп’ят і зрозуміли, яке їх справжнє завдання: не допустити того, щоб малі хлопці знайшли ці уламки, щоб люди, які бачили війну, забули про неї, а ті, хто ніколи не спускався у сховище під час того, як небо палає «Градом», з’ясували, що насправді важливо робити для своєї країни, як українцям забути про всі стереотипи й упередження. 

- Пішли  покажеш, де живеш. Як тебе звати? – доброзичливо, зробивши вигляд, що забув шокуючі слова хлопця, звернувся Олег.

- А в нас вже немає, де жити, – усвідомлено і по-дитячому щиро відповідає хлопець, який від прикрощів опустив свої блакитні, як небо, очі. Потім підвів оченята і, забувши про свою біду, вимовив: – Звати мене Васильком. Ходімо, познайомлю з сім’єю.

 

***

Можна сміливо запевняти, що історія Всеукраїнського відбудовчого табору «Будуємо Україну разом», що, беззаперечно, матиме велике майбутнє, почалася саме у Краматорську з вікон обстріляних бойовиками будинків та квартир. Але про майбутнє пізніше.

Волонтери їздили містом разом з друзями-колегами, що гостинно зустріли і влаштували львів’ян. Активісти дивилися на найбільш пошкоджений район і оцінювали, що можна було б зробити для початку. Незабаром місцеві активісти привели до багатоповерхівки, яка була страшенно пошкоджена війною. Пані Світлана мешкає в одній з квартир, яка, можна сказати, лише за крок від вулиці. – Дивись, Андрію! З цим балконом ми впораємося. Хлопці, збирайтеся. Поїдемо купувати необхідні матеріали. Є робота.

Того ж дня почався невеличкий ремонт. Це була перша спроба будівничої справи, маленький крок до створення «БУР». Через день-два ремонт у квартирі було завершено.

- Дякую вам, хлопці! Просіть, що хочете. Тепер ось у мене новий балкон, і я маю надію, що й життя буде нове, – крізь сльози й посмішку, що загартовані втратами і розпачем, мовила пані Світлана. 

Одного дня волонтери навідались до пані Наталі, будинок якої зазнав нищівного удару. Хазяйка втратила мову від вдячності хлопцям, які за декілька днів стали їй синами. Робота йшла швидко, із запалом, все ремонтувалось і відновлювалось. Волонтери залишили лише одну незручність для пані Наталі. Вона не знала, як дякувати мандрівних героїв. Незабаром місцеві активісти знайшли ще більше сімей та будівель, які потребували невідкладної допомоги. Волонтери зрозуміли, що задум починає втілюватися.

Олег розчулився, він ніколи не відчував такого тепла та спокою у себе на серці. Хлопець, по-перше, застосував свої вміння та навички в будівничій справі, а, по-друге, здійснив подорож  місцями своїх думок і переконань. Це дорогого варте.

 

Вересень-жовтень. 2014. Слов’янськ. Краматорськ. Семенівка

Відновлюємо стіни помешкань – руйнуємо стіни між людьми

​

З часом п’ять відчайдушних волонтерів почали закликати всіх, хто бажає, приєднатися до першого відбудовчого табору. На заклик поступово приїхали майже п’ятдесят волонтерів з різних куточків України, а також долучилисясорок місцевих волонтерів. Вирушала в путь і команда зі Львова. Протягом чотирьох тижнів кипіла робота. Тепер уже весь Краматорськ і околиці знали про хлопців зі Львова, що будують і майструють за гарний обід чи людське «спасибі». Волонтери запевняли громаду, що працюють не за гроші, що всі кошти збираються у Львові і реалізуються тут. Та не все було тихо. Дехто все-таки відкрито не довіряв «бандерівцям» зі Львова, як і всі, хто боявся змін, нового, людей взагалі, бо й досі в серцях причаїлися образи, ненависть до помилок і привидів минулого. Підозри виникали скрізь, проте, тільки подивившись в очі волонтерам, що вже дали привід довіряти, зникали будь-які сумніви й упередження.

Ось, наприклад, така цікава історія. Їдуть одного дня Юрко, Андрій та Олег у місцевій маршрутці. Андрій протягнув руку з грошима і голосно вимовив, як порядний громадянин: «Передайте, будь ласка, за проїзд». Особливий акцент і колорит звичайнісінької для Андрія вимови збив з пантелику всю громаду, що їхала у транспорті. Всі як один, з широко відкритими або прискіпливо зіщуленими очима, повернулися до незваних пасажирів і ніби вже оБУРено стали б виштовхувати хлопців з автобуса, але з часом збій програми краматорчан, який спричинили лише люди, що говорять не так, як тутешні, почав налагоджуватися. Це було, як у кіно, коли весь автобус дивиться на тебе, як на прибульця, що завинив чи дав хука. Волонтери сміливо тепер можуть запевняти, що поступово почався втілюватися ще один «проект», який привів їх сюди. Це є «ремонт свідомості».

                                                           

***

У пахощах і серед втомленого різнотрав’я потопала річка. Розтрощені дахи та домівки, недогорілі багаття всіяли місцевість. Серед барикад крокувала невеличка команда з торбами за плечима. Марічка разом зі своїми друзями-волонтерами щойно приїхали до звільненого Слов’янська. Вона майже місцева. Звичайна дівчина з незаможної сім’ї вирішила допомогти волонтерам зі Львова, бо справа вже йде про власну домівку, про Донбас. Це була струнка та простоволоса дівчина, спокійна, але майже завжди чомусь чи комусь здивована. Її погляд вселяв довіру, а посмішка під час розмови говорила про те, що кому-кому, а їй чуже горе чи радість не байдужі. Марічка завжди хотіла врятувати світ. І ось вона шукає цю можливість.

Зустрівшись з активістами, львів’яни дуже швидко знайшли з ними спільну мову і вже почати будувати разом.  Одного разу Марічку  відправили фарбувати стіни, вона від розгубленості з часом забула, до кого їй треба підійти і з яким дорученням. Серед досвідчених «каменярів-волонтерів» дівчина почувалась незрілою та безкорисною, але через мить  зустріла поглядом Олега. Хлопець скрізь роздавав поради та вказівки, бо тут, на будівельному майданчику, він був спеціалістом. Марічка, забувши про свою справу, підійшла до хлопця і сміливо для себе вимовила:

- Привіт, е-м, хлопче. Я тут загубилась. Мені доручили зайнятися справою і… я… Ти не міг би мені допомогти? – стримуючи емоції, вона намагалась розмовляти з гарним  лицарем.

- Звичайно, е-м,  дівчино. Тобі доручили майструвати меблі?

- Мабуть, так…, – розгублено почувалася Марічка. Тільки через деякий час вона згадала, що повинна була йти фарбувати стіни, але ніколи потім не жалкувала, що підійшла саме до Олега.

- О’ кей. Я тобі зараз все поясню. Тільки не позіхай.

Дівчина уважно слухала Олега, роздивлялася всі деталі та тонкощі цієї роботи. Вона щиро була зацікавлена відповідальною справою, та її передусім вразила увага Олега, який так старанно роздивлявся рівненьке і світле обличчя Марічки, коли та на мить відводила погляд. Але Олег не знав головного. Марічка, в свою чергу, так само чекала моменту, коли Олег заклопочеться чи відвернеться, щоб поглянути на постать хлопця, аби той не помітив. Так тривало довго, поки вони достеменно один про одного все не дізналися. Обидва розповідали про свою сім’ю, походження, проблеми й успіхи, про те, що привело їх до табору.

Це виглядало по-справжньому знаменно, коли хлопець із Заходу, з далеких Карпат, розмовляє, працює на одному майданчику і тримає в руках БУРавчик разом із дівчиною зі Сходу. Ось так зводяться мости, ось так будується країна. Але про це потім. На майданчику цього табору розмова коротка. Ти береш у  руки або дриль і свердлиш, де скаже архітектор, або ти береш кувалду і йдеш руйнувати стіну, або місиш бетон, незважаючи на новий одяг. Хочеш, можеш піти поклеїти шпалери, пошпаклювати чи принести води для втомлених, або доглядаєш за багатодітними родинами, чи спостерігаєш за вечірнім багаттям, щоб те не згасло. Якщо ж ти не знаєш чи не вмієш, то тут, серед волонтерів,  це не проблема. Тебе навчать, тобі допоможуть. Головне: тут і зараз. Тут і зараз ми творимо мир і добробут, хай навіть починаючи маленькими, нікому не помітними кроками, зводячи будівлі чи налагоджуючи мости між братами-слов’янами.

 

Українська Центральна Рада також не з’явилася у березні далекого 1917року посеред Києва нізвідки і сама собою. Українське суспільство йшло до цього не одне століття. Але цей осередок української самостійності постав і оприлюднив свою Велику ідею. І проголошення IV універсалу в січні 1918 року стало правомірним логічним завершенням багатоетапної боротьби людей, що прагнули жити разом на своїй землі, збудованій самостійно.

​

***

Молода та кмітлива Вікторія Фешак їде зі Львова із мамою до Краматорська. У це прифронтове місто студентку Українського католицького університету запросили друзі зі Львівської освітньої фундації. Вікторія вирішила змінити своє становище і вирушити на допомогу тим, хто її потребує. Але мати  на таке рішення доньки відповіла: «Якщо ти хочеш їхати, то я поїду з тобою». Можливо, на цьому подорож могла б скінчитися, навіть не почавшись. Проте рішуча Вікторія невимушено відповіла: «Добре, поїдемо разом». Потім вони навряд чи шкодували про свій вибір. Це ще один приклад того, як можна без церемоній та роздумів, які тільки й існують для ледарів, вийти із зони комфорту і почати збиратися у далеку путь задля загального добра. Доля зазвичай схиляється перед такими, адже вони сміливо змінюють її, крокують шляхом, який володарка життя не створювала. І ось вони їдуть Україною з торбою за плечима. Відбудовчий табір збирав все більше і більше прихильників. Тепер у Краматорську та Слов’янську загалом працювало 80 волонтерів. Хіба це не прогрес? Але це ще початок. Так, на вечорі знайомств лунало:

- Мене звати Лука Кімак. Я приїхав сюди допомогти і набратися власного досвіду.

- Мене звати Андрій Луца. Я відчуваю, що тут я потрібний людям.

- Мене звати Маркіян Максим’юк. Я бачу, що ця межа «Захід-Схід» – це є суцільний стереотип, і наша задача зруйнувати його.   

І так далі, так далі. І хто ці люди? Це супергерої з обкладинок із надможливостями?  Ні,  це прості люди, що приїжджають з різних куточків України, аби докласти власних зусиль, аби «любити Україну ділом, а не тільки словом», як казав Юрко Дідула.  Ці люди – це просто герої, для яких винагорода – людські радісні обличчя.

 

  ***

Расул Мамедов у Слов’янську має багатодітну родину. Під час обстрілів їх будинок було вщент зруйновано.

- Ось дивіться, наше сховище. Ось тут ми жили, поки на вулиці вирувала війна. – Вони зайшли у темний підвал, до якого спускала хитка драбина. – Ось тут спала мати, тут я, там бабуся.

Скрізь все вкрилося пліснявою, брудом, а сирість і прохолода пройняли гостей до кісток. І тут живуть люди? Так не повинно бути. Рішуче налаштовані та легкі на підйом волонтери вмить почали працювати. Стіни, вікна, дах, шпалери, цегла, пил – все горіло в руках у хлопців з того моменту, коли вони побачили непідробну вдячність, вогник віри і любові в очах мешканців міст, зокрема й родини  Расула. Кожного дня кипіла робота.

Одного вечора, після важкого робочого дня, до оселі волонтерів завітали їх місцеві колеги з провіантом, смачненьким, тепленьким, всілякою гуманітарною допомогою. Це були перші кроки до співпраці з місцевими активістами. Це є дуже важливо для табору. Хтось повинен підтримувати і надалі збудоване в містах, де побували герої. Між однодумцями зав’язалася товариська розмова. Волонтери ділилися одне з одним своїми історіями, поглядами на те, що відбувається навколо. Серед учасників бесіди були і Вікторія з матір’ю, що тільки-но прибули.

- Тепер мені на душі тепло, – казала Вікторія.– Я на своєму місці

 

Про важливе

​

По дорозі їде Юрко, Олег, Микола і Вікторія. Дівчина уважно слухає хлопців.

Я з самого початку, коли тільки народилася ідея табору, хотів зрозуміти настрої цих людей. Мені давно цікаво було дізнатися, що стало причиною того, що люди, які мають українське коріння, які співають українських пісень, проголосували за ДНР на референдумі. Мабуть, це є просте людське, інколи засліплене упередженнями, бажання змін, –спостерігаючи за дорогою, розповідав Юрко. 

Напевно, міста Краматорськ і Слов’янськ, в моєму розумінні, сьогодні зруйновані більше морально, ніж фізично. Люди залишені наодинці з думкою про «використаний матеріал» для чиїхось політичних чи інших амбіцій, – висловив свою думку Микола Дорохов, що стане надалі одним із засновників простору «Вільна хата».

Чи не парадоксально жити у глобалізованій добі з потужною інформаційною зброєю, зі швидкими потягами та літаками, з миттєвим зв’язком і надалі залишатися рабом міфів та стереотипів? Соромно. Мені прикро і соромно, що їдучи до Краматорська, я гадала, що не зможу там розмовляти українською, що там немає проукраїнського населення, немає студентів-ентузіастів, відсутнє бажання змін, немає громадянської відповідальності. Врешті-решт, я уявляла це місто з іншими заходами сонця, з іншим повітрям, з іншими прогулянками – такими небезпечними. Натомість, я щодня була вражена: людьми і містом, бажаннями та мріями, важкою працею і вірою, наполегливістю і безстрашністю. Нам зустрічалися люди, після розмови з якими, я розуміла, що мені зарано себе називати патріоткою. Зрештою, які ж ми різні, якщо я годинами співала з краматорчанами унікальних автентичних пісень?

   Отже, тепер команда табору може з гордістю заявити, що стереотип межі між Заходом та Сходом зруйновано. Це довели герої  повісті, і доведуть ще сотні. Можеш бути впевнений у цьому, любий читачу, бо, зокрема, я сам переконався у серйозності намірів цієї файної команди. 

 

Жовтень 2014.Краматорськ. Слов’янськ. Семенівка.

Підсумки першого табору

​

Палає багаття. Всі присутні не можуть змиритися з тим, що вже завтра потрібно їхати додому, що термін перебування в таборі закінчився. Олег та Марічка тепер вже ні на крок не відходили одне від одного, бо стали близькими, як ніколи. Простими словами: їх серця б’ються ритмічно, годинами звіряючи темп, їх думки переплітаються, а біологічно активні речовини, тобто гормони, знаходяться у вкрай збудженому стані. Простіше, вони закохалися. Та сьогодні вони не раділи, бо незабаром загуде потяг – і Олег поїде до Львова. Сім’я зачекалась. Але поки що закохані не думають про це, бо ще є час, є безтурботний час, який можна прожити, не думаючи про сумне.   

Табір тривав з 15 вересня по 15 жовтня 2014 року. За цей час волонтери відремонтували 22 квартири, 2 будинки, було залучено близько 50-ти місцевих волонтерів та 40 – із різних регіонів України. Результатом роботи табору стало бажання молоді Заходу і Сходу й надалі втілювати спільні проекти у Краматорську.

- Дякую вам усім, хто дав можливість відкрити для себе зовсім неочікуваний Донбас. Краматорчани, любі, я залишила на вашій прекрасній землі частинку свого серця, так що коли буде сумно, то кличте, – розчулено мовила Вікторія Фешак.

 Усі присутні довго слухали підсумки діяльності від керманичів табору – Юрка, Андрія, Віталія.

- Я вважаю, що все починається зі спілкування, – почав вести бесіду Микола Дорохов, місцевий активіст. – Наша діяльність є своєрідною мотивацією, бо коли пересічні хлопчина чи дівчина бачать, що люди, які зібралися з різних куточків України, приносять користь, відмовляючись від зручностей, то вони запитують у себе: «А чому я нічого не роблю?» Мабуть, ми з гордістю можемо казати, що завдання табору виконано. Але це не кінець. Однозначно.  Ми  вас чекаємо  наступного року.

- Звісно, Миколо. Ми не зупинимося. Фундація запевняє, що ми зберемося знову. Ми продовжимо руйнувати стереотипи. Як? Дуже просто. Ми тут з різних куточків України, хіба це не результат? Хіба це не проект «Будуємо Україну разом»?  Так, точно, ми його так і назвемо.

Громада аплодувала стоячи, ковтаючи гіркі краплини туги, що змішалися з солодкими слізьми щастя.

 

 ***

Ось так, можна сказати, з обстріляних бойовиками віконрозпочалася історія табору «Будуємо Україну разом».

Наступні кроки волонтерів у цьому напрямку будуть такі:

– відкриття молодіжної платформи у місті Краматорську;

– проведення культурно-освітніх заходів;

– сприяння реалізації молодіжних соціальних проектів.

2015 і 2016 –  роки волонтерства? Але найцікавіше попереду.

 

Хоча, почекайте. Повернемося до багаття, де зараз Олег та Марічка стоять, міцно стиснувши одне одного в обіймах. В очах дівчини почало мутніти, обличчя людей зливаються, аплодисменти б’ють по голові, неначе молотки на будівному майданчику, а серце починає стукати все повільніше та повільніше…Марічка втрачає контроль над собою, вона починає втрачати свідомість, вуста заніміли і не можуть вимовити й слова, а важкі повіки заплющують очі…Олег стурбовано зрозумів, що Марічка пом’якшала, стала в’ялою і валиться з ніг. Він не на жарт став переживати. Олег перевів погляд, а дівчина вже дивилася в пустоту. Марічка знепритомніла. 

Що трапилось? Всі присутні стали спантеличено підбігати. У всіх зникла посмішка…

Викликайте швидку!

 

Що трапилось з Марічкою? Чи буде далі існувати табір?

Повість матиме продовження.

​

Де починається моя Батьківщина?

Де її витоки, де завтрашній день?

Подивіться пильніше в очі дівчини,

Що у барвінку малому складає пісень.

Знайдіть ви хлопчину, що працює і мислить,

А завтра вже йде з кулемета стрілять.

Поранений, стяг у руках його сильних,

Ще вчора він мріяв весь світ обійнять. 

І досі він хоче і сина, і доньку навчати,

Дружину бажає в обіймах втопить,

Благословення у матері й батька просити,

І аж ніяк не хотів на війні він прожить.

 

Де говорить моя Батьківщина?

Де її шепіт, де її крик?

Співом будить вона солов’їним,

А на майдані за гідність і правду стоїть.

Знайдіть Батьківщину в дібровах зелених,

В Дніпрі, у Карпатах, в калині й вербі.

Шукайте скрізь: і  у полі, й  долині, –

Знайдіть Україну на крилах бузьків.  

Та не шукайте її у війні між братами!

Ти і я – ось та Батьківщина.

Ми її «зараз», ми її «завтра».

Ніхто не поставить нас на коліна,

Бо творимо праведну справу. 

Світанок вже настає, пітьма безпорадно тікає,

Тиша лунає, сніг розтає, земля оживає…

Розум бентежить думка, тіло турбує піт,

Що на вустах заніміло, то серце повідає вмить.  

Крізь пил і свавілля будуймо 

Країну,  де хочемо жити разом,

Радіти, страждати і не тікати,

За неї полігши разом.

Вставай і руйнуй набридлії вежі і стіни,

Руйнуй набридлії стереотипи!

 

P.S.Повість створена на основі реальних подій, бесід з волонтерами табору «Будуємо Україну разом», опрацьованої інформації інтернет-ресурсів і соціальних мереж. Всі персонажі, крім ліричних головних героїв Олега та Марічки, реальні постаті, що длучаються до  волонтерського руху у наш дні. Олег та Марічка мають свої прототипи, що також безпосередньо працювали у таборі.

Офіційний сайт БО «Львівська освітня фундація»: http://www.lef.org.ua

Група у «Facebook»: https://www.facebook.com/burburbuuuuur/?ref=page_internal

​